«Грушевський сполучає в собі дві гігантські творчі постаті: найбільший дослідник тисячолітньої історії України і найбільший творець живої історії — великого відродження України XX століття», — так сказав про нього один з найвідоміших літературознавців з української діаспори Юрій Лавріненко. Якби Грушевський лишився тільки автором знаменитої «Історії України-Руси», то й тоді його роботу можна було б визначити явищем більшим, аніж науковий подвиг.
Є в тому якась закономірність, що титанам випадають особливо нелегкі часи, що доля щедро відмірює їм, здавалося б, абсолютно нездоланні для людини труднощі. І це особливо виразно помітно саме на житті Михайла Грушевського.
Але попервах у нього все складалося просто й легко. Первісток у родині Грушевських побачив світ у Холмі (там тоді вчителював батько). Сім'ї часто доводилося переїздити з місця на місце, оскільки Грушевського-старшого переводили на нові посади в нові навчальні заклади.
Синові випало дитинство серед книг, він, як згадував ті роки сам, «із запалом читав все, що міг дістати». А навчання в Тифліській гімназії дало доступ до хороших бібліотек, і він зумів сповна використати цей шанс. Очевидно, кожен, хто знав його тоді зблизька, не міг не дивуватися з його рідкісної освіченості. Особливо ж добре він простудіював українську історію.
До університету Святого Володимира в Києві прийшов юнак, який уже твердо знав своє покликання. 1894 рік у житті Грушевського двічі знаменний. Він захистив дисертацію став професором Львівського університету. На його лекції ходять усі студенти-українці. Він стає однією з найпомітніших постатей з-поміж інтелігенції. Грушевський швидко став душею наукового товариства імені Тараса Шевченка, його об'єднуючою силою. Його залізна воля й організаторські здібності прислужилися у справі плекання справжнього культурного відродження.
Дивно, коли він, поглинутий громадськими клопотами, встигає стільки працювати. Він пише літературно-критичні статті, рецензії, редагує «Літературно-науковий вісник», а головне, народжується його славнозвісна «Історія України-Руси» — найважливіша праця всього життя
великого історика.
Наближалася перша світова війна. Грушевський відчував, що він повинен бути там, де, на його думку, найближчими часами мали відбутися дуже важливі в житті всього народу події. І ось він вирушає до Києва.
Уже в березні 1917 року під час заснування в Києві Центральної Ради Грушевського тріумфально обирають її головою. Ось підсумок його тодішньої діяльності в оцінці Юрія Лавріненка: «Отже, за якихось десять місяців Грушевський об'єднав у самостійній державі націю, яка напередодні революції у великій своїй масі не знала свого ім'я».
У важкий для України час першим її президентом було обрано Михайла Грушевського. Але Україна втратила свою незалежність.
Михайла Грушевського чекала доля емігранта. Попервах він і там не відходить од політичної діяльності.
З тривогою ловить усі новини з України. Звичайно ж, йому хочеться сподіватися на краще, хочеться бути там, зі своїм народом. 1924 року на запрошення уряду УРСР він повертається додому й очолює історичну секцію Академії наук.
Але його скоро вивозять до Москви.
Зараз ми робимо лише перші кроки в освоєнні грандіозної творчої спадщини Михайла Грушевського.
Сьогодні, як і тоді, коли Грушевський був президентом України, він лишається лідером відродження нації. Адже він — з нами. У наших думках, вірі й боротьбі за суверенну українську державу.